5.4 C
Киев
17.04.2021
Image default
Політика

Окупація Криму — чи міг Київ захистити півострів

Російські військові в Криму Фото: Getty Images

Минуло вже 7 років з початку окупації росіянами Криму , але досі багатьох українців хвилює відповідь на питання, а чи міг Київ втримати півострів? Про те, чим займалася українська влада на початку російського вторгнення в Крим і чому не віддала наказ військам відбити агресію, в авторській колонці спеціально для «Апострофа» спробував відповісти відомий дипломат, посол України в Хорватії та в Боснії і Герцеговині в 2010-2017 роках ОЛЕКСАНДР ЛЕВЧЕНКО.

Якби вийшло відстояти Крим, тоді не було б 14 тис. вбитих наших громадян, півтора мільйона переселенців і втрати частини території на Донбасі. Не було б загальної душевної депресії у мільйонів українців, які досі не можуть змиритися з втратою півострова і окремих районів Донецької та Луганської областей.

Напередодні російської інтервенції в Крим, Верховний головнокомандувач Віктор Янукович втік з країни, чим повністю деморалізував Збройні сили та їх особовий склад. За часів Януковича ЗСУ і без того ледь животіли, через що в лютому 2014 року Україна мала тільки 5 тис. боєздатних воїнів. Крім того на казначейських рахунках держави практично не залишалося грошей, а на російсько-українському кордоні було зосереджено 150-тисячне російське військове угруповання, готове будь-якого моменту почати вторгнення …

Очевидно, що наказ тікати з Києва Янукович отримав з Москви від своїх кураторів. Про це свідчить різка зміна поведінки глави держави, яку помічали багато представників з його оточення в останній рік каденції Януковича. Йшлося про підконтрольність екс-президента деяким телефонним дзвінкам невідомого походження.

Падіння боєготовності армії було абсолютно очевидним. Станом на початок 1992 року, в Україні розміщувалися 950 тис. колишніх радянських військ і третій за величиною ядерний потенціал у світі. У той же час РФ мала 1 млн 180 тис. солдатів, які були розкидані на величезній території Росії. Тобто, у військовому сенсі в 1992 році Україна, щонайменше, не поступалася РФ. Але Київ розпочав масштабний процес скорочення армії і піддався тиску щодо повного демонтажу ядерного озброєння. Це призвело до того, що в 2014 році Україна мала армію, чисельністю приблизно в 130 тис. військовослужбовців, а РФ — 920 тис.

Але навіть за таких умов Київ міг захистити Крим від повзучої російської агресії. 26 лютого 2014 року поблизу стін Верховної Ради АРК вдалося відбити напад проросійських сил. Тут особливу роль зіграли кримські татари. Але на відміну від Майдану в Києві, всі проукраїнські сили на ніч розійшлися, хоча було зрозуміло, що цим обов’язково скористається протилежна сторона. Уже в чотири години ранку 27 лютого російський спецназ без розпізнавальних знаків в кількості 100-120 людей захопив приміщення кримського уряду і парламенту. Всі затамували подих, чекаючи як Київ буде реагувати на таку небачену за своїми масштабами провокацію. Минуло чотири години — реакції нуль. Минуло вісім годин — знову без реагування. Через 12 годин окупанти зібрали в кримському парламенті депутатів автономії. Незважаючи на відсутність кворуму, під дулами автоматів було ухвалено «рішення» про відставку законного уряду Анатолія Могильова і формування нового «уряду» на чолі з колаборантом Сергієм Аксьоновим.

У відповідь на це Київ міг би розпустити Верховну Раду АРК і так званий новий «уряд», але не зробив цього. Увечері 27 лютого на територію півострова вже відкрито, хоча й в обмеженій кількості, починають прибувати кадрові підрозділи РФ. 28 лютого новостворений кримський «уряд» починає говорити про проведення «референдуму» щодо визначення майбутнього статусу півострова. Російські солдати без розпізнавальних знаків починають блокування українських військових частин, командування яких постійно телефонує в Міноборони та Генштаб вимагаючи дати розпорядження, щодо застосування зброї. Офіцери отримували відповідь діяти по обстановці та керуватися військовим статутом.

Ранок 1 березня 2014 року був крайнім часом, коли українська сторона могла ще ефективно відреагувати на російську агресію. Пройшли «золоті 48 годин», під час яких для повернення будівель парламенту і уряду АРК вистачило б 500-600 підготовлених бійців з континентальної України і ще стільки ж, щоб стояли в резерві. Швидше за все, росіяни залишили б захоплені адміністративні будівлі, як тільки отримали б інформацію про підхід українських підрозділів, рішуче налаштованих на штурм. Однак перші дні весни в Криму почалися за російським сценарієм. Вдень 1 березня в Сімферополі проводиться постановочна акція про нібито вбивство мирних громадян українськими праворадикалами. Новостворений «уряд» Аксьонова звертається за допомогою до Володимира Путіна.

До того ж і Янукович, перебуваючи в бігах в Ростові, нібито просить російського президента направити війська в Україну для відновлення порядку, а вже ввечері цього ж дня парламент РФ дає дозвіл на використання російських військ за межами РФ. З наступного дня (2 березня), в зв’язку з розширенням прибуття російських військ, починається повна деморалізація і процес здачі українських військових об’єктів. До Криму прибуло близько 10 тис. російських військ. Ще 15-16 тис. базувалися в Севастополі та деяких інших місцях півострова. Україна мала на півострові 18 тис. військовослужбовців і могла залучити додатково 4-5 тис. військових і 3-4 тис. представників з інших силових відомств. Однак цього не було зроблено. Вся зброя залишалася закритою в збройових кімнатах.

Непогана спроба українського опору була зроблена 8-го березня, коли літаки з українськими десантниками були спрямовані для захоплення Джанкойського аеропорту, але на підльоті до півострова їх розгорнули назад. Для перелому ситуації в Криму ця операція, можливо, і готувалася з запізненням, але для встановлення українського контролю над північною частиною півострова — це був хороший оперативно-тактичний хід. Однак 9-го березня росіяни встановили контроль над Джанкойським аеропортом і перебіг подій на півострові почав набувати незворотного характеру.

Джерело

Залишити коментар